Полісся - 2015

 

Полісся - 2015

похід Житомирщиною на пасхальні вихідні 2015 року



Повторити похід Поліссям ми з Дядєй Фьодором задумали одразу після повернення з попереднього здійсненого туди походу, або, навіть, ще раніше - дорогою звідти додому. А беручи до уваги наші минулорічні "пригоди", про які можна почитати звіт на цьому ж сайті, ми вирішили позбавити себе задоволення борсання у болоті, а також, здійснити похід до того, як прокинуться "кровосісі".

                Крім відвідування Камінного села та Дідового озера, цього року, ми запланували заїхати до Поліського природного заповідника, відвідати музей древлянської культури, що розташований на території заповідника, відвідати музей партизанської слави у с. Словечно, проїхатись вулицями славетного та старезного міста Овруч, а крім того – відвідати декілька гранітних кар’єрів, на які багата місцевість тих районів та відвідати декілька визначних місць у Коростені та його околицях.

                Минулоріч (2014) на пасхальні свята погода видалась більш-менш сприятливою і теплою, хоча був ризик намокнути під дощем, який нас все ж-таки трохи намочив, проте, здебільшого, нарікати нічого. Цього року (2015) пасхальні свята випали ще раніше і вдень, а тим більше вночі, іноді було доволі прохолодно, а відверто кажучи й холодно. Вночі температура опускалась до +4 за цельсієм, проте теплий спальник, надійний каремат, намет та термобілизна значно додавали комфорту і спати було тепло.

Отже почнемо розповідь про те як ми з дядею Фьодором збиралися в похід поліссям.

Збиратись я почав, як зазвичай, ще з вечора. Домовились з Фьодором, що не їхатимемо електричкою щоб не бути прив’язаними до розкладу їх руху та й, відверто кажучи, після кількаденного походу трястися ще кілька годин у холодному вагоні електрички, а потім ще котитись з вокзалу додому особливого бажання не було. Отже Фьодор має заїхати за мною о 5:00 ….

Ранок, прокидаюсь з трудом, збираюсь і виходжу на 10 хв. пізніше, вмовляючи себе заспокоїтись і не турбуватись з приводу запізнення, оскільки Фьодору не холодно – він в машині.

05:10, Фьодора нема… чекаю 5 хвилин… телефоную – не відповідає. Одразу полізли думки, що я дарма так рано вийшов. Телефонує Фьодор і заспаним голосом повідомляє, що він не поїде, бо проспав….ах ти ж трясця…. «жартую» - каже він і у мене, як кажуть, відлягло…. Чекаю… пів на шосту Фьодор приїхав. Трохи довелось подовбатись зі складанням веліків у машину, і виїхали о шостій замість 5 ранку. Дорогою розмовляли про те, і про се, здебільшого про топономіку.

У Коростень ми приїхали близько 8 години ранку. Машину вирішили залишити у центрі міста біля готелю «Коростень» на платній автостоянці.

Повторити похід Поліссям ми з Дядєй Фьодором задумали одразу після повернення з попереднього здійсненого туди походу, або, навіть, ще раніше - дорогою звідти додому. А беручи до уваги наші минулорічні "пригоди", про які можна почитати звіт на цьому ж сайті, ми вирішили позбавити себе задоволення борсання у болоті, а також, здійснити похід до того, як прокинуться "кровосісі".

                Крім відвідування Камінного села та Дідового озера, цього року, ми запланували заїхати до Поліського природного заповідника, відвідати музей древлянської культури, що розташований на території заповідника, відвідати музей партизанської слави у с. Словечно, проїхатись вулицями славетного та старезного міста Овруч, а крім того – відвідати декілька гранітних кар’єрів, на які багата місцевість тих районів та відвідати декілька визначних місць у Коростені та його околицях.

                Минулоріч (2014) на пасхальні свята погода видалась більш-менш сприятливою і теплою, хоча був ризик намокнути під дощем, який нас все ж-таки трохи намочив, проте, здебільшого, нарікати нічого. Цього року (2015) пасхальні свята випали ще раніше і вдень, а тим більше вночі, іноді було доволі прохолодно, а відверто кажучи й холодно. Вночі температура опускалась до +4 за цельсієм, проте теплий спальник, надійний каремат, намет та термобілизна значно додавали комфорту і спати було тепло.

Отже почнемо розповідь про те як ми з дядею Фьодором збиралися в похід поліссям.

Збиратись я почав, як зазвичай, ще з вечора. Домовились з Фьодором, що не їхатимемо електричкою щоб не бути прив’язаними до розкладу їх руху та й, відверто кажучи, після кількаденного походу трястися ще кілька годин у холодному вагоні електрички, а потім ще котитись з вокзалу додому особливого бажання не було. Отже Фьодор має заїхати за мною о 5:00 ….

Ранок, прокидаюсь з трудом, збираюсь і виходжу на 10 хв. пізніше, вмовляючи себе заспокоїтись і не турбуватись з приводу запізнення, оскільки Фьодору не холодно – він в машині.

05:10, Фьодора нема… чекаю 5 хвилин… телефоную – не відповідає. Одразу полізли думки, що я дарма так рано вийшов. Телефонує Фьодор і заспаним голосом повідомляє, що він не поїде, бо проспав….ах ти ж трясця…. «жартую» - каже він і у мене, як кажуть, відлягло…. Чекаю… пів на шосту Фьодор приїхав. Трохи довелось подовбатись зі складанням веліків у машину, і виїхали о шостій замість 5 ранку. Дорогою розмовляли про те, і про се, здебільшого про топономіку.

У Коростень ми приїхали близько 8 години ранку. Машину вирішили залишити у центрі міста біля готелю «Коростень» на платній автостоянці . Там же зібрали веліки, та сталось те, що і мій велік і велік дяді Фьодора «не захотіли»  одразу їхати та трошки «попили з нас крові» - у мого веліка, чомусь, не стали на місце гальмівні колодки і вони постійно терлись по ротору, а у Фьодора проскакував ланцюг – виявилось, що новий ланцюг, який він встановив ввечорі, не «захотів» працювати зі старою касетою. Зрештою, близько 10 години ми все ж вирушили…., але вже через пару сот метрів зупинились для закупівлі продуктами, оскільки невідомо чи будуть, а точніше – відомо, що не будуть магазини на маршруті.

Оскільки з вечора ми не їли то вирішили зупинитись і поснідати у придорожній «кав’ярні» (забігайлівці). Далі ми дуже часто зупинялись для фотографування, просто відпочити і за потребою, а також поїсти.

Після тогорічних пригод, під час яких ми залізли у болото і ледь залишилися живими, ми вирішили, що цього року наш похід буде помітно спрощений і проклали маршрут виключно дорогами, хоча дороги, як виявилося, іноді мали статус напрямків. Тим неменше на велосипеді вони проїздяться дуже легко хоча і не скрізь.

 

 Від Коростеня до Лугин ми їхали по чудової якості асфальтованій бетонці, а ось від Лугин через Устинівку ми їхали дуже тряскою кам'яною дорогою,  далі ця дорога переходила в ґрунтову, а потім знов у бетонку, але вже без асфальту. Місцями з'являвся і асфальт, але, як правило, весь у ямах і вибоїнах, але ми ж не на машині, - ми проїжджали нормально. У лісі, на дорозі, кілька разів довелося долати водні перешкоди. Звичайно, це були не ті калюжі які зустрічалися нам у минулому році проїжджали ми взагалі-то не встаючи з сідла, але сам факт їх існування мав місце. Перший день нічим таким примітним не видався, крім того, що на стадії підготовки до походу ми пригляділи кілька шляхових точок, які хотіли побачити, в тому числі: колишні гранітні кар'єри.

Чому колишні? - А тому, що розробка в них вже закінчена і вони поступово перетворились на озера… дуже красиві озера.

Кілька разів проїжджали повз лісові пожежі, які внаслідок сухої та сонячної погоди були доволі часті і великі. Іноді полум’я підбиралось під самісіньку дорогу і через димову завісу їхати (дихати) було складно.

Пообідали ми на спеціально для цього влаштованому місці, де чиїмись дбайливими й майстровитими руками з колод дерев було видовбано і встановлено стілець і крісла навколо нього. Але, як, нажаль, зазвичай, навколо місця для перепочинку було влаштовано і смітник, тому «пейзаж» не сприяв приємному настрою. Втім, на свіжому повітрі і не роздивляючись сміття, все одно – будь-який обід видається «на славу».

Не доїжджаючи півтора кілометри до с. Рудня Замисловичська (там, де «Камінне село») ми побачили влаштоване місце для кемпінгу з навісом, столом і місцем для багаття і вирішили стати на нічліг саме тут. Побоюючись того, що тривають великодні свята і місцеві жителі можуть влаштувати тусню у кемпінгу, ми відійшли трішки далі і не прогадали – місце чудове – маленький поріг, через який перекочуючись бурлить спокійна до цього річка Перга, озеро, каміння і рівна місцина для намету – саме те, що потрібно.

Швиденько зібрали шишки з землі на місці, де стоятиме намет та зайнялись кожен своєю справою: я встановлював намет, а дядя Фьодор розгорнув польову кухню.

Під час приготування до вечері побачили, що кемпінг все ж пригорнув ще чиюсь увагу, але це виявились туристи, які здійснювали сплав на каное Пергою.

Повечеряли, потеревенили про  різне та вляглись.

На ранок я, як зазвичай, піднявся разом із сонцем і виявив, що у наметі значно тепліше ніж на вулиці. Термометр показав температуру як у домашньому холодильнику +4 за цельсієм.

Після сніданку значно потеплішало і ми, попрощались з сусідами і поїхали за маршрутом. Їхалось класно. Сонце, ліс, дорога, краєвиди – все радувало. Так ми доїхали до Дідового озера, де минулого року вийшли з болота, а згодом дістались і до с.Кам’янка, де чуйні люди (нехай завжди будуть здорові й у достатку) не залишились байдужими до нас і гостинно запросили нас до столу. Цього року ми їдемо не з пустими руками – веземо гостинця. Нас одразу впізнають і так само запрошують у дім, до столу.

Після обіду «до-ситу» і трохи більше ;) ми поволі поїхали вже знайомою дорогою. Ми не стали повертати ліворуч до «Музею древлянської культури» (хоча планували туди заїхати), оскільки погода різко змінила свій настрій і вже починало накрапувати, а за попередньою інформацією, зупинитись під твердим дахом у лісництві, де й розташовано музей, не було можливості, а ставити намет під дощем не хотілось. Тому ми поїхали в напрямку Овруча.  Як і очікували – музей партизанської слави у с.Словечно був зачинений. Дорогою ми побачили пам’ятник, присвячений жертвам Полісся – жителям сіл, що були заживо спалені фашистами. Про бої, що точились у цій місцині близько 70 років тому, нагадували і залишки ДОТів, що подекуди зустрічались понад дорогою.

Нас знову радували затяжні підйоми і довгі спуски. Під дощем не хотілось зупинятись і ритись у баулі для того щоб одягнутись, оскільки стало вже досить прохолодно, тому ми їхали «у літньому» -  з коротким рукавом і без дощовиків. Піднімаючись в гору було тепло, а на спусках холодний вітер та дощ швидко призводив до відчуття холоду у всьому тілі. Місцеві жителі, які ховались під навісами автобусних зупинок і були одягнуті «по-осінньому», дивились на нас, як на навіжених.

Вибравши місце, де нас не бачили місцеві жителі і подалі від населеного пункту, ми звернули в ліс і почали влаштовуватись на нічліг. Як виявилось, - це було не просто, оскільки, на диво, дерева росли якось досить щільно, а земля була рясно всіяна гілками, шишками і т.ін. Проте, наша наполегливість і бажання одягти теплий одяг взяли гору над маленьким шматочком дикої природи і ми влаштувались на ніч. Для того щоб зменшити нашу видимість з дороги, ми натягнули як екран вело чохол, який ще й виконував роль даху і захисту від дощичка, який продовжував накрапувати.

Ранок видався теплим і сонячним, але, не дивлячись на це, настрій був – так собі, тому що незважаючи на всі наші зусилля, спалось не дуже комфортно. Сніданок все виправив. Ми доїли майже все, що у нас було, залишивши лише харч на дорогу. Як і завжди – сміття забрали з собою. Ми завжди залишаємо місце, де ночували, у такому ж стані як ми його знайшли, за виключенням прим’ятої трави і прибраних шишок/гілок з місця, де стояв намет.

На в’їзді до Овруча зупинились та зробили кілька фоток на фоні стели, що вказувала на в’їзд до міста, зафотали пам’ятник «полуторці» - легендарній машині, яка використовувалась у часи другої світової війни. Проїхались містом і попрямували до Коростеня.

На шляху до кінцевої, а точніше: «додомувідправної» точки маршруту, сталось таке: на черговій зупинці я виявив, що заднє колесо у моєму  велику треба підкачати…. спустило повністю, а при повторному накачуванні виявилось, що покришка злізла з ободу.  Довелось знову спускати повітря, вправляти покришку та знову качати – коротше, замість перепочинку влаштував собі «ручний фітнес».

На повороті на Ігнатпіль вимушені були зупинитись та пропустити поховальну процесію. Поки стояли і чекали – нас наздогнала чималенька група велосипедистів-туристів, яку ми ще не один раз то обганяли то пропускали уперед, їдучі до Коростеня.

Так ми дістались до машини, в яку поскладали свої речі і пішки відправились оглядати пам’ятник князеві Малу, об’єкт «Скала», парк ім. Островського. Після чого ми відправились додому.

Там же зібрали веліки, та сталось те, що і мій велік і велік дяді Фьодора «не захотіли»  одразу їхати та трошки «попили з нас крові» - у мого веліка, чомусь, не стали на місце гальмівні колодки і вони постійно терлись по ротору, а у Фьодора проскакував ланцюг – виявилось, що новий ланцюг, який він встановив ввечорі, не «захотів» працювати зі старою касетою. Зрештою, близько 10 години ми все ж вирушили…., але вже через пару сот метрів зупинились для закупівлі продуктами, оскільки невідомо чи будуть, а точніше – відомо, що не будуть магазини на маршруті.

Оскільки з вечора ми не їли то вирішили зупинитись і поснідати у придорожній «кав’ярні» (забігайлівці). Далі ми дуже часто зупинялись для фотографування, просто відпочити і за потребою, а також поїсти.

Після тогорічних пригод, під час яких ми залізли у болото і ледь залишилися живими, ми вирішили, що цього року наш похід буде помітно спрощений і проклали маршрут виключно дорогами, хоча дороги, як виявилося, іноді мали статус напрямків. Тим неменше на велосипеді вони проїздяться дуже легко хоча і не скрізь.

 

 Від Коростеня до Лугин ми їхали по чудової якості асфальтованій бетонці, а ось від Лугин через Устинівку ми їхали дуже тряскою кам'яною дорогою,  далі ця дорога переходила в ґрунтову, а потім знов у бетонку, але вже без асфальту. Місцями з'являвся і асфальт, але, як правило, весь у ямах і вибоїнах, але ми ж не на машині, - ми проїжджали нормально. У лісі, на дорозі, кілька разів довелося долати водні перешкоди. Звичайно, це були не ті калюжі які зустрічалися нам у минулому році проїжджали ми взагалі-то не встаючи з сідла, але сам факт їх існування мав місце. Перший день нічим таким примітним не видався, крім того, що на стадії підготовки до походу ми пригляділи кілька шляхових точок, які хотіли побачити, в тому числі: колишні гранітні кар'єри.

Чому колишні? - А тому, що розробка в них вже закінчена і вони поступово перетворились на озера… дуже красиві озера.

Кілька разів проїжджали повз лісові пожежі, які внаслідок сухої та сонячної погоди були доволі часті і великі. Іноді полум’я підбиралось під самісіньку дорогу і через димову завісу їхати (дихати) було складно.

Пообідали ми на спеціально для цього влаштованому місці, де чиїмись дбайливими й майстровитими руками з колод дерев було видовбано і встановлено стілець і крісла навколо нього. Але, як, нажаль, зазвичай, навколо місця для перепочинку було влаштовано і смітник, тому «пейзаж» не сприяв приємному настрою. Втім, на свіжому повітрі і не роздивляючись сміття, все одно – будь-який обід видається «на славу».

Не доїжджаючи півтора кілометри до с. Рудня Замисловичська (там, де «Камінне село») ми побачили влаштоване місце для кемпінгу з навісом, столом і місцем для багаття і вирішили стати на нічліг саме тут. Побоюючись того, що тривають великодні свята і місцеві жителі можуть влаштувати тусню у кемпінгу, ми відійшли трішки далі і не прогадали – місце чудове – маленький поріг, через який перекочуючись бурлить спокійна до цього річка Перга, озеро, каміння і рівна місцина для намету – саме те, що потрібно.

Швиденько зібрали шишки з землі на місці, де стоятиме намет та зайнялись кожен своєю справою: я встановлював намет, а дядя Фьодор розгорнув польову кухню.

Під час приготування до вечері побачили, що кемпінг все ж пригорнув ще чиюсь увагу, але це виявились туристи, які здійснювали сплав на каное Пергою.

Повечеряли, потеревенили про  різне та вляглись.

На ранок я, як зазвичай, піднявся разом із сонцем і виявив, що у наметі значно тепліше ніж на вулиці. Термометр показав температуру як у домашньому холодильнику +4 за цельсієм.

Після сніданку значно потеплішало і ми, попрощались з сусідами і поїхали за маршрутом. Їхалось класно. Сонце, ліс, дорога, краєвиди – все радувало. Так ми доїхали до Дідового озера, де минулого року вийшли з болота, а згодом дістались і до с.Кам’янка, де чуйні люди (нехай завжди будуть здорові й у достатку) не залишились байдужими до нас і гостинно запросили нас до столу. Цього року ми їдемо не з пустими руками – веземо гостинця. Нас одразу впізнають і так само запрошують у дім, до столу.

Після обіду «до-ситу» і трохи більше ;) ми поволі поїхали вже знайомою дорогою. Ми не стали повертати ліворуч до «Музею древлянської культури» (хоча планували туди заїхати), оскільки погода різко змінила свій настрій і вже починало накрапувати, а за попередньою інформацією, зупинитись під твердим дахом у лісництві, де й розташовано музей, не було можливості, а ставити намет під дощем не хотілось. Тому ми поїхали в напрямку Овруча.  Як і очікували – музей партизанської слави у с.Словечно був зачинений. Дорогою ми побачили пам’ятник, присвячений жертвам Полісся – жителям сіл, що були заживо спалені фашистами. Про бої, що точились у цій місцині близько 70 років тому, нагадували і залишки ДОТів, що подекуди зустрічались понад дорогою.

Нас знову радували затяжні підйоми і довгі спуски. Під дощем не хотілось зупинятись і ритись у баулі для того щоб одягнутись, оскільки стало вже досить прохолодно, тому ми їхали «у літньому» -  з коротким рукавом і без дощовиків. Піднімаючись в гору було тепло, а на спусках холодний вітер та дощ швидко призводив до відчуття холоду у всьому тілі. Місцеві жителі, які ховались під навісами автобусних зупинок і були одягнуті «по-осінньому», дивились на нас, як на навіжених.

Вибравши місце, де нас не бачили місцеві жителі і подалі від населеного пункту, ми звернули в ліс і почали влаштовуватись на нічліг. Як виявилось, - це було не просто, оскільки, на диво, дерева росли якось досить щільно, а земля була рясно всіяна гілками, шишками і т.ін. Проте, наша наполегливість і бажання одягти теплий одяг взяли гору над маленьким шматочком дикої природи і ми влаштувались на ніч. Для того щоб зменшити нашу видимість з дороги, ми натягнули як екран вело чохол, який ще й виконував роль даху і захисту від дощичка, який продовжував накрапувати.

Ранок видався теплим і сонячним, але, не дивлячись на це, настрій був – так собі, тому що незважаючи на всі наші зусилля, спалось не дуже комфортно. Сніданок все виправив. Ми доїли майже все, що у нас було, залишивши лише харч на дорогу. Як і завжди – сміття забрали з собою. Ми завжди залишаємо місце, де ночували, у такому ж стані як ми його знайшли, за виключенням прим’ятої трави і прибраних шишок/гілок з місця, де стояв намет.

На в’їзді до Овруча зупинились та зробили кілька фоток на фоні стели, що вказувала на в’їзд до міста, зафотали пам’ятник «полуторці» - легендарній машині, яка використовувалась у часи другої світової війни. Проїхались містом і попрямували до Коростеня.

На шляху до кінцевої, а точніше: «додомувідправної» точки маршруту, сталось таке: на черговій зупинці я виявив, що заднє колесо у моєму  велику треба підкачати…. спустило повністю, а при повторному накачуванні виявилось, що покришка злізла з ободу.  Довелось знову спускати повітря, вправляти покришку та знову качати – коротше, замість перепочинку влаштував собі «ручний фітнес».

На повороті на Ігнатпіль вимушені були зупинитись та пропустити поховальну процесію. Поки стояли і чекали – нас наздогнала чималенька група велосипедистів-туристів, яку ми ще не один раз то обганяли то пропускали уперед, їдучі до Коростеня.

Так ми дістались до машини, в яку поскладали свої речі і пішки відправились оглядати пам’ятник князеві Малу, об’єкт «Скала», парк ім. Островського. Після чого ми відправились додому.



Создан 28 июл 2015



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником
Погода в Украине Погода в Украине